[1] Хіба чоловік на землі не на службі військовій? І його дні як дні наймита!...
[2] Як раб, спрагнений тіні, і як наймит чекає заплати за працю свою,
[3] так місяці марности дано в спадок мені, та ночі терпіння мені відлічили...
[4] Коли я кладусь, то кажу: Коли встану? І тягнеться вечір, і перевертання із боку на бік їм до ранку...
[5] Зодяглось моє тіло червою та струпами в поросі, шкіра моя затверділа й бридка...
[6] А дні мої стали швидчіші за ткацького човника, і в марнотній надії минають вони...
[7] Пам'ятай, що життя моє вітер, моє око вже більш не побачить добра...
[8] Не побачить мене око того, хто бачив мене, Твої очі поглянуть на мене та немає мене...
[9] Як хмара зникає й проходить, так хто сходить в шеол, не виходить,
[10] не вертається вже той до дому свого, та й його не пізнає вже місце його...
[11] Тож не стримаю я своїх уст, говоритиму в утиску духа свого, нарікати я буду в гіркоті своєї душі:
[12] Чи я море чи морська потвора, що Ти надо мною сторожу поставив?
[13] Коли я кажу: Нехай постіль потішить мене, хай думки мої ложе моє забере,
[14] то Ти снами лякаєш мене, і видіннями страшиш мене...
[15] І душа моя прагне задушення, смерти хочуть мої кості.
[16] Я обридив життям... Не повіки ж я житиму!... Відпусти ж Ти мене, бо марнота оці мої дні!...
[17] Що таке чоловік, що його Ти підносиш, що серце Своє прикладаєш до нього?
[18] Ти щоранку за ним назираєш, щохвилі його Ти досліджуєш...
[19] Як довго від мене ще Ти не відвернешся, не пустиш мене проковтнути хоч слину свою?
[20] Я згрішив... Що ж я маю робити, о Стороже людський? Чому Ти поклав мене ціллю для Себе, і я стався собі тягарем?
[21] І чому Ти не простиш мойого гріха, і не відкинеш провини моєї? А тепер я до пороху ляжу, і Ти будеш шукати мене, та немає мене...