[1] І відповів теманянин Еліфаз та й сказав:
[2] Коли спробувать слово до тебе, чи мука не буде ще більша? Та хто стримати зможе слова?
[3] Таж ти багатьох був навчав, а руки ослаблі зміцняв,
[4] того, хто спотикавсь, підіймали слова твої, а коліна тремткі ти зміцняв!
[5] А тепер, як нещастя на тебе найшло, то ти змучився, тебе досягло воно і ти налякався...
[6] Хіба не була богобійність твоя за надію твою, за твоє сподівання невинність доріг твоїх?
[7] Пригадай но, чи гинув невинний, і де праведні вигублені?
[8] Як я бачив таких, що орали були беззаконня, та сіяли кривду, то й жали її:
[9] вони гинуть від подиху Божого, і від духу гнівного Його погибають!
[10] Левине ричання й рик лютого лева минає, і левчукам вилущаються зуби.
[11] Гине лев, як немає здобичі, і левенята левиці втікають.
[12] І закрадається слово до мене, і моє ухо почуло ось дещо від нього.
[13] у роздумуваннях над нічними видіннями, коли міцний сон обіймає людей,
[14] спіткав мене жах та тремтіння, і багато костей моїх він струсонув,
[15] і дух перейшов по обличчі моїм, стало дуба волосся на тілі моїм...
[16] Він стояв, але я не пізнав його вигляду, образ навпроти очей моїх був, і тихий голос почув я:
[17] Хіба праведніша людина за Бога, хіба чоловік за свойого Творця є чистіший?
[18] Таж рабам Своїм Він не йме віри, і накладає вину й на Своїх Анголів!
[19] Що ж тоді мешканці глиняних хат, що в поросі їхня основа? Як міль, вони будуть розчавлені!
[20] Вони товчені зранку до вечора, і без помочі гинуть назавжди...
[21] Слава їхня минається з ними, вони помирають не в мудрості!...