[1] І Йов далі вів мову свою та й сказав:
[2] О, коли б я був той, як за місяців давніх, як за днів тих, коли боронив мене Бог,
[3] коли над головою моєю світився світильник Його, і при світлі його я ходив в темноті,
[4] як був я за днів тих своєї погожої осени, коли Божа милість була над наметом моїм,
[5] коли Всемогутній зо мною ще був, а навколо мене мої діти,
[6] коли мої кроки купалися в маслі, а скеля оливні струмки біля мене лила!...
[7] Коли я виходив до брами при місті, і ставив на площі сидіння своє,
[8] як тільки вбачали мене юнаки то ховались, а старші вставали й стояли,
[9] зверхники стримували свою мову та клали долоню на уста свої,
[10] ховався тоді голос володарів, а їхній язик приліпав їм був до піднебіння...
[11] Бо яке ухо чуло про мене, то звало блаженним мене, і яке око бачило, то свідкувало за мене,
[12] бо я рятував бідаря, що про поміч кричав, і сироту та безпомічного.
[13] Благословення гинучого на мене приходило, а серце вдовиці чинив я співаючим!
[14] Зодягавсь я у праведність, і вона зодягала мене, немов плащ та завій було право моє.
[15] Очима я був для сліпого, а кривому ногами я був.
[16] Бідарям я був батьком, суперечку ж, якої не знав, я досліджував.
[17] Й я торощив злочинцеві щелепи, і виривав із зубів його схоплене.
[18] І я говорив: Умру я в своєму гнізді, і свої дні я помножу, немов той пісок:
[19] для води був відкритий мій корень, а роса зоставалась на вітці моїй...
[20] Моя слава була при мені все нова, і в руці моїй лук мій відновлював силу.
[21] Мене слухалися й дожидали, і мовчали на раду мою.
[22] По слові моїм уже не говорили, і падала мова моя на них краплями.
[23] І чекали мене, як дощу, і уста свої відкривали, немов на весінній той дощик...
[24] Коли я, бувало, сміявся до них, то не вірили, та світла обличчя мого не гасили.
[25] Вибирав я дорогу для них і сидів на чолі, і пробував, немов цар той у війську, коли тішить засмучених він!