[1] Не багато-хто ставайте, брати мої, учителями, знавши, що більший осуд приймемо.
[2] Бо багато ми всі помиляємось. Коли хто не помиляється в слові, то це муж досконалий, спроможний приборкувати й усе тіло.
[3] От і коням вкладаєм уздечки до рота, щоб корилися нам, і ми всім їхнім тілом керуємо.
[4] От і кораблі, хоч які величезні та гнані вітрами жорстокими, проте найменшим стерном скеровуються, куди хоче стерничий.
[5] Так само й язик, малий член, але хвалиться вельми! Ось маленький огонь, а запалює величезного ліса!
[6] І язик то огонь. Як світ неправости, поставлений так поміж нашими членами, язик сквернить усе тіло, запалює круг життя, і сам запалюється від геєнни.
[7] Бо всяка природа звірів і пташок, гадів і морських потвор приборкується, і приборкана буде природою людською,
[8] та не може ніхто із людей язика вгамувати, він зло безупинне, він повний отрути смертельної!
[9] Ним ми благословляємо Бога й Отця, і ним проклинаєм людей, що створені на Божу подобу.
[10] Із тих самих уст виходить благословення й прокляття. Не повинно, брати мої, щоб так це було!
[11] Хіба з одного отвору виходить вода солодка й гірка?
[12] Хіба може, брати мої, фіґове дерево родити оливки, або виноград фіґи? Солодка вода не тече з солонця.
[13] Хто мудрий і розумний між вами? Нехай він покаже діла свої в лагідній мудрості добрим поводженням!
[14] Коли ж гірку заздрість та сварку ви маєте в серці своєму, то не величайтесь та не говоріть неправди на правду,
[15] це не мудрість, що ніби зверху походить вона, але земна, тілесна та демонська.
[16] Бо де заздрість та сварка, там безлад та всяка зла річ!
[17] А мудрість, що зверху вона, насамперед чиста, а потім спокійна, лагідна, покірлива, повна милосердя та добрих плодів, безстороння та нелукава.
[18] А плід правди сіється творцями миру.